Останні події на українському політичному Олімпі змусили мене згадати «як все починалося». У минулому році перед демократичними силами стояло завдання об’єднати свої зусилля для повалення режиму Кучми, оскільки кожен сам по собі цілком мог би і програти. Саме тоді й була створена коаліція «Сила народу» з Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко – двох найбільш реальних претендентів на пост президента України. У той час рейтинг Юлії Тимошенко був нітрохи не нижче (якщо не вище), ніж у її партнера по коаліції, вона була добре відомим в Україні опозиційним політиком і користувалася величезною довірою серед демократично налаштованого електорату.
Чому ж при укладанні коаліції саме Ющенко дістався пост президента, а Тимошенко – лише прем’єрський пост? Цілком можливо, що це – чиста випадковість. Не виключено навіть, що – результат жеребкування. Всі розуміють, звичайно, чого варто було Юлії Тимошенко вгамувати свої амбіції і поступитися партнерові першістю. Але факт полягає в тому, що вона на це пішла – заради України, заради перемоги демократії, заради щастя і світлого майбутнього свого народу.
Мало хто засумнівається в тому, що Ющенко програв би вибори без Юлії Тимошенко. І вже напевно не знайдеться нікого, хто би допустив можливість його перемоги, якщо б Юлія Тимошенко не просто не допомагала б йому, але і склала би Віктору Ющенко пряму конкуренцію. Бажання повалити режим Кучми виявилося у Юлії Тимошенко сильніше її честолюбства. Принісши останнє в жертву спільній справі, вона чесно відпрацювала свою роль в революції, результатом якої стала поява Віктора Ющенка та його команди на вулиці Банковій. (Останнім часом, втім, з’ясувалося, що новоявлений Президент і його виборці під «командою Ющенка» розуміли вельми і вельми різні речі, але про це – нижче.)
Таким чином, Юлія Тимошенко чесно та у повному обсязі виконала всі свої коаліційні домовленості з Віктором Ющенком. Чи виконав їх він? Спочатку могло здатися, що так. Президент Ющенко (щоправда, з дивною, на перший погляд, затримкою) таки призначив свою партнерку по виборчій коаліції главою українського уряду. Але, як з’ясувалося згодом, це, багато в чому, була лише уявна реальність.
Формально, пані Тимошенко дійсно значилася прем’єр-міністром. Але фактично її повноваження були катастрофічно урізані: і Президент Ющенко, і секретар Ради національної безпеки і оборони Петро Порошенко постійно втручалися в діяльність міністерств, давали міністрам різні доручення, які йшли повз Тимошенко, а часто і прямо суперечили її директивам. Крім того, наближеними до Президента особами було організовано низку прямих економічних диверсій, спрямованих на підрив авторитету уряду Тимошенко в очах народу (наприклад, бензинова і цукрова кризи). Президентом була проведена маса кадрових призначень без узгодження з прем’єр-міністром, хоча це і йшло врозріз із законом.
Виявилося, що у Ющенка була не одна, а цілих дві «команди». Одна – для зовнішнього (формального) вживання, а інша – для внутрішнього (фактичного). Зовнішня (парадна) команда стояла в дні революції з ним на трибуні (Тимошенко, Зінченко, Томенко та інші) і запалювала народ своїми промовами. Ці люди вели за собою народ на барикади, і саме завдяки їх титанічному духу в грудні минулого року в Україні і народилася демократія. Ці видатні люди були в ті дні вождями народу, повсталого проти тиранії режиму Кучми. Команда «для внутрішнього вжитку» під час революції «не світилася». Якщо хто з них (Порошенко, Третьяков, Безсмертний та інші) і з’являвся на трибуні Майдану, то намагався при цьому ховатися в тіні і не відкривати рота. Після інавгурації більшість цих людей з’явилося у владних коридорах вельми несподівано. При цьому всі вони зайняли, як це не дивно, практично всі ключові посади в державі.
Легітимний уряд Тимошенко дуже скоро відчув, що його роль багато в чому декоративна. Реальні рішення приймаються невідомо ким, а озвучуються вони устами Ющенко, Порошенко і навіть Третьякова (особа, що займала до останнього часу суто технічну посаду помічника Президента, і щодо якої в даний час Генеральною прокуратурою України ведеться розслідування за звинуваченням у корупції). При цьому навколо самого Ющенка двома іншими тільки що згаданими особами протягом усього періоду існування уряду Тимошенко була організована повна інформаційна блокада: навіть міністри допускалися до Віктора Ющенка лише після попереднього узгодження теми бесіди з Третьяковим, а сама бесіда проходила за обов’язкової присутності Порошенка і Третьякова. Президент не побажав (або не знайшов у собі сил) відокремити бізнес (Порошенко і Третьяков) від політики, і в результаті бізнес відокремив від політики (Тимошенко, Зінченко, Томенко) самого Віктора Ющенка.
Рано чи пізно така конструкція повинна була впасти. І ось, на початку вересня, всі ми стали свідками того, що вона не просто звалилася, а прямо вибухнула – з жахливим гуркотом на весь світ. Першим не витримав державний секретар Олександр Зінченко. Будучи людиною порядною і маючи мужність, він публічно звинуватив внутрішню (закулісну) команду Віктора Ющенка в корумпованості і подав у відставку. Це проте ще не було остаточним кінцем узурпаторів. Залишалася надія на можливість зам’яти скандал, звинувативши Зінченка в наклепі, божевілля і т.п. Чи багато значить голос одного? За кадром у той же час йшов інтенсивний переговорний процес: змовники схиляли Тимошенко до публічного осуду вчинку Зінченка і чіткому спростуванню висловлених ним (справедливих, насправді) звинувачень. У якості «солодкого» прем’єру була обіцяна відставка дискредитованих чиновників, але при цьому (за зовсім незрозумілою нормальній людині логіці) потрібно було б «для рівноваги» звільнити ряд нічим не заплямуваних себе членів уряду – лише тому, що вони були соратниками Тимошенко. Звичайно, пані Юлія, як людина порядна, не могла прийняти цей дикий ультиматум, і відповіла на нього відмовою. Її логіка виявилася набагато простішою: потрібно звільнити і віддати під суд виявлених в оточенні Ющенка злочинців, а звільняти людей чесних – ідея неправильна. Їх потрібно залишити на своїх посадах.
І тут сталося ще одне (після демаршу Зінченка) чудо: урвався терпець ще в одного члена легальної «команди Ющенка» – Миколи Томенка. Зовсім несподівано для всіх учасників закулісних переговорів він повторив (тим самим підтвердивши і засвідчивши) звинувачення, котрі раніше пролунали з вуст (на той момент вже колишнього) держсекретаря, при цьому доповнивши їх рядом нових деталей і подробиць. Тут вже і Віктору Ющенку, і членам його дискредитованої команди стало ясно, що заштовхати зубну пасту назад у тюбик не вдасться. Це вже був катастрофічний скандал з незворотними наслідками для всієї настільки ретельно побудованої і до тих пір настільки ж добре замаскованою корупційної системи. Прямо на очах у всієї цієї любої компанії почав свою матеріалізацію невблаганний привид ганебної відставки через імпічмент.
Ситуація спочатку здавалася абсолютно безвихідною. Але в хвилину найсильнішої небезпеки часто відбувається мобілізація всіх сил організму, і в мозку виникає осяяння. Ющенко зрозумів, що якщо щось і може його врятувати, то це – відставка уряду. Просто в якості відволікаючого маневру. Для того, щоб переключити всю увагу громадськості на цей абсолютно неймовірний (адже до сих пір робота Тимошенко оцінювалася ним же тільки позитивно, а її уряд особисто сам Ющенко на святкуванні Дня Незалежності оголосив найуспішнішим за всю історію України) факт. Важливе значення мав при цьому привід для відставки, і його Ющенко підібрав просто геніально: відставка без будь-якої причини (в указі написано, що «уряд відправляється у відставку з огляду на те, що я прийняв таке рішення»). Просто і чудово! (Щоправда, юристи можуть у цьому формулюванні угледіти хороші перспективи для судового оскарження, але це вже – справа майбутнього. Психіатрам цей феномен, ймовірно, може надати користь у вивченні синдрому зацькованого. А історикам я б запропонував з’ясувати, чи був раніше в Україні хоча б один випадок, коли уряд відправляли б у відставку без вказівки якої б то не було причини?) Спостерігачам буде про що подумати, і у них не залишиться багато часу перемивати кісточки виявленим в оточенні Ющенка корупціонерам, шукати там інших порушників закону, і особливо – задаватися питанням «куди ж дивився Президент і як він все це допустив?».
Підіб’ємо підсумки. По-перше, слід констатувати, що Віктор Ющенко, звільнивши Юлію Тимошенко від посади прем’єр-міністра, порушив умови коаліційної угоди, яка його самого зробила Президентом. Це – глибоко непорядний з його боку крок. Як казали древні (і до цих пір ще кажуть дипломати), «договори мають дотримуватися». По-друге, навіть у той час, коли створювалася видимість виконання ним згаданої угоди, вона фактично не виконувалося, тому що реальна влада весь цей час перебувала не в руках Кабінету міністрів, а в руках купки корупціонерів, що складала дійсне (не афішоване на публіці) «близьке оточення» Президента. І, нарешті, по-третє, Ющенко фактично виступив в ролі узурпатора, оскільки від тієї команди, за яку голосували виборці, нічого не залишилося. Якщо ж він вважає, що голоси були віддані особисто йому, а не всій його легальній команді (та ідеям Майдану, які він з усією очевидністю зрадив), і що на майбутніх парламентських виборах його партія може ще на щось сподіватися, то ми спостерігаємо випадок досить дивної і досить рідкісною ілюзії.
Оригінал статті російською мовою знаходиться за адресою http://gradient.arbat.name/art/2005/eosn.htm